Свідок і його допит: тиск на свідка та провокування неправдивих показань у практиці Верховного Суду

Анотація

Статтю присвячено чинній практиці Верховного Суду щодо допиту свідка, тиску на свідка та наслідків провокування неправдивих показань. Емпіричну базу становлять 30 постанов ККС ВС, Об'єднаної палати ККС ВС і Великої Палати ВС 2018–2026 років, прочитаних за повним текстом у ЄДРСР.

Виокремлено форми впливу, які суди оцінювали як тиск або які ВС вимагав перевірити як можливий тиск: позапроцесуальні бесіди прокурора з метою узгодити показання, застосування кайданок до неповнолітнього свідка, погрозу кримінальним переслідуванням для отримання згоди, залякування, некоректну поведінку головуючого. Показано, що заяву про погане поводження ВС оцінює за стандартом небезпідставної заяви (скарги) і вимагає офіційного розслідування; в окремих справах перевірку без внесення відомостей до ЄРДР не визнано ефективною. Встановлено межі відповідальності свідка за ст. 384 КК України: прямий умисел; конкретні дії для кваліфікуючої ознаки «штучне створення доказів»; процесуальна черговість – за окремими постановами ККС ВС засудження свідка неможливе до остаточного рішення в основному провадженні або до оцінки його показань судом, у якому їх надано. Практики ВС, яка звільняла б свідка від відповідальності з мотивів провокування чи примусу, у дослідженій вибірці не виявлено; загальний стандарт ВС щодо примусу як обставини, що виключає кримінальну протиправність (ст. 39, 40 КК), сформульований в інших категоріях справ, вимагає довести примус, застосований безпосередньо до особи.

Ключові слова: свідок; допит; тиск на свідка; недопустимість доказів; слідчий експеримент; завідомо неправдиві показання; ст. 384 КК; практика Верховного Суду.

Abstract

The article examines current case law of the Supreme Court of Ukraine on the examination of witnesses, on pressure exerted on witnesses and on the criminal-law consequences for a witness who was provoked into giving false testimony. The empirical basis consists of 30 rulings of the Criminal Cassation Court, its Joint Chamber and the Grand Chamber delivered in 2018–2026; each ruling was read in full in the Unified State Register of Court Decisions, and every quotation was checked against the original text. The article first sets out the statutory model of a witness’s duties, privileges and liability, and then analyses how the Court separates testimony from other sources of evidence, in particular from the record of an investigative experiment.

The forms of influence that lower courts treated as pressure, or that the Supreme Court required to be examined as possible pressure, include off-the-record “conversations” in which a prosecutor urged witnesses to give coordinated testimony, handcuffing of a minor witness, threats of prosecution and of impounding a car used to obtain a witness’s “consent”, intimidation at the witness’s home, and improper conduct of the presiding judge during examination. Allegations of ill-treatment are assessed under the “arguable claim” standard borrowed from the European Court of Human Rights; an arguable claim triggers a duty to conduct an effective official investigation, and in individual cases a review without registering the complaint was held to be ineffective. A witness’s liability under Article 384 of the Criminal Code requires direct intent and, for the qualifier of “artificial creation of evidence”, specific acts producing such evidence. According to individual rulings of the Criminal Cassation Court, a witness cannot be convicted before a final decision in the main proceedings or before the court hearing that case has assessed the testimony. No Supreme Court ruling releasing a witness from liability on the ground of provocation or coercion was found in the sample. In other categories of cases the Court requires proof of physical or mental coercion applied directly to the person concerned and assesses mental coercion under the rules on necessity (Articles 39 and 40 of the Criminal Code); whether this standard can protect a provoked witness remains an open question. The article concludes with the defence position based on these standards.

Keywords: witness; examination; pressure on a witness; inadmissible evidence; investigative experiment; false testimony; Article 384 of the Criminal Code; Supreme Court of Ukraine.

Постановка проблеми

Доказова цінність показань свідка прямо залежить від добровільності. Показання, отримані внаслідок поганого поводження чи погрози ним, є недопустимими (п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК), а інші форми тиску ставлять під сумнів їхню достовірність.

Проблема має два виміри:

• процесуальний – які форми впливу на свідка суд фіксує як тиск, за яким стандартом перевіряє відповідну заяву та які наслідки настають для доказу і для судового рішення;
• матеріально-правовий – чи може нести кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України сам свідок, якого спонукали або спровокували надати неправдиві відомості, і які гарантії його захищають.

Конституційні орієнтири задано трьома нормами:

• ч. 2 ст. 28 Конституції України – ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;
• ч. 3 ст. 62 – обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях;
• ч. 1 ст. 63 – особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів.

КПК не містить переліку форм тиску на свідка; КК встановлює відповідальність лише за окремі з них (ст. 373, 386 КК). Стандарт перевірки заяви про тиск і її наслідки сформульовані переважно в судовій практиці. Ці прогалини заповнює практика Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі – ККС ВС), яка й є предметом цього дослідження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій; мета статті

У проаналізованих публікаціях тиск на свідка, допустимість його показань і відповідальність за ст. 384 КК досліджуються окремо одне від одного.

• Т. В. Корчева (2018) розглядає свідка як учасника з власними процесуальними інтересами та обґрунтовує потребу нормативної регламентації правничої допомоги свідку [1].
• В. Ортинський (2020) аналізує зарубіжні моделі захисту свідків і фіксує прогалини національної системи [2].
• О. В. Ільченко та Г. С. Зінченко (2021) досліджують показання з чужих слів і фіксують розбіжність між законом і правозастосуванням [3].
• В. В. Негребецький (2018) визначає місце слідчого експерименту серед процесуальних способів отримання доказів [4].
• К. А. Романаускас (2023) досліджує генезу кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві показання [5].
• Конвенційний вимір узагальнено в офіційному огляді ЄСПЛ-KS «Відсутні свідки та інші обмеження права на допит свідків» (ред. 29.02.2024) [6].
• Я. Олійник (2024) аналізує міжнародні документи, що визначають стандарти захисту прав свідків (Конвенцію, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, рекомендації ООН), та їх імплементацію в національне законодавство [7].
• Ю. В. Власенко (2025) розмежовує введення в оману суду або іншого уповноваженого органу (ст. 384 КК) і суміжні склади кримінальних правопорушень (ст. 358, 376, 383, 385 КК) [8].

Невирішена частина проблеми. У цих працях не поєднано два блоки практики ВС: стандарт перевірки заяви про тиск і процесуальні умови відповідальності свідка за ст. 384 КК. Саме їх поєднання визначає становище свідка, який під тиском дав одну версію, а в суді – іншу.

Мета статті – на підставі постанов ККС ВС, ОП ККС ВС і ВП ВС 2018–2026 років, прочитаних за повним текстом у ЄДРСР, визначити:

1. форми впливу на свідка, які суд кваліфікує як тиск;
2. стандарт перевірки заяви про тиск і його процесуальні наслідки;
3. умови й межі відповідальності свідка за ст. 384 КК, коли неправдиві відомості були спровоковані.

Методологія. Емпіричну базу сформовано повнотекстовим пошуком у ЄДРСР серед постанов касаційної інстанції в кримінальних провадженнях, зареєстрованих з 01.01.2018, за словосполученнями «тиск на свідка» (у різних відмінкових формах), «незаконного впливу на свідка», «під тиском працівників поліції», «завідомо неправдиві показання», «Введення в оману суду», «ст. 384 КК», «ст. 386 КК», «ст. 373 КК», «фактичного підозрюваного», «права на мовчання», а також за номерами справ, на які посилалися знайдені постанови. Для підрозділу 4.5 додатково шукано постанови з формулюваннями ст. 39, 40 КК, зокрема в поєднанні зі ст. 384 КК. До вибірки включено 30 постанов, у яких ВС сформулював висновок або оцінив доводи сторін щодо допиту свідка, тиску на свідка чи обвинуваченого та його наслідків, відповідальності за ст. 384 КК, а також загальні стандарти, застосовні до цих питань (див. Реєстр). Кожну постанову прочитано за повним текстом, цитати звірено з оригіналом станом на 06.10.2026. Використано формально-юридичний і системний методи та метод аналізу судової практики.

1. Нормативна модель допиту свідка

Статус свідка поєднує обов'язок давати правдиві показання з правом мовчати щодо себе та близьких. Саме на перетині цих двох елементів виникають і тиск, і провокування неправдивих показань.

Обов'язки та відповідальність свідка

• п. 2 ч. 2 ст. 66 КПК – свідок зобов'язаний «давати правдиві показання під час досудового розслідування та судового розгляду».
• ч. 1 ст. 67 КПК – за завідомо неправдиві показання «слідчому, прокурору, слідчому судді чи суду» або за відмову від показань, «крім випадків, передбачених цим Кодексом», свідок несе кримінальну відповідальність.
• ст. 384 КК «Введення в оману суду або іншого уповноваженого органу» – ч. 1 охоплює завідомо неправдиве показання свідка, «складені для надання або надані органу, що здійснює досудове розслідування, ... суду»; ч. 2 – ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, зі штучним створенням доказів або з корисливих мотивів.

З цього випливає асиметрія: досудові показання свідка не мають доказового значення для вироку (ч. 4 ст. 95 КПК), але саме вони можуть стати предметом обвинувачення свідка за ст. 384 КК.

Гарантії свідка

• п. 3 ч. 1 ст. 66 КПК – право «відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім'ї, що можуть стати підставою для підозри, обвинувачення»; п. 2 – право на правову допомогу адвоката.
• ч. 2 ст. 385 КК – особа не підлягає кримінальній відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів.
• ч. 4 ст. 95 КПК – суд обґрунтовує висновки лише на показаннях, які безпосередньо сприймав у судовому засіданні або отримав у порядку ст. 225 КПК; суд «не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них», крім порядку ст. 615 КПК.

Санкція за тиск – недопустимість (ст. 87 КПК)

• ч. 1 – недопустимі докази, отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, а також похідні від них;
• п. 2 ч. 2 – отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або принизливого поводження або погрози застосування такого поводження;
• п. 4 ч. 2 – отримання показань від особи, яку не повідомлено про право відмовитися від показань, або з порушенням цього права; п. 5 – порушення права на перехресний допит;
• п. 1 ч. 3 – недопустимі докази, отримані «з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні».

Значення практики ВС визначає ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»: висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами.

Тексти норм наведено за їх цитуванням у постановах ВС (див. Реєстр); ст. 67 КПК і ч. 2 ст. 385 КК – у редакції, процитованій ВС у 2018 році.

2. Допустимість показань свідка у практиці ВС

ВС відмежовує «показання» від інших джерел доказів і перекриває два обхідні канали: допит поліцейських про позапроцесуальні розмови та отримання показань від фактичного підозрюваного в статусі свідка. На думку автора, найвразливішим місцем засади безпосередності залишається слідчий експеримент за участю свідка.

2.1. Досудові показання і слідчий експеримент

• Об'єднана палата ККС ВС (постанова від 14.09.2020, справа № 740/3597/17) визнала показання і протокол слідчого експерименту «окремими самостійними процесуальними джерелами доказів». Заперечення в суді відомостей, перевірених під час експерименту, «не може автоматично свідчити про недопустимість» протоколу.
• Та сама постанова задає межу: експеримент без відтворення дій, обстановки чи дослідів, що «посвідчує виключно проголошення ... зізнання», «належить розцінювати як допит, що не має в суді доказового значення».
• Умови допустимості результатів експерименту за участю підозрюваного, узагальнені ВС у постанові від 02.03.2021 (№ 480/100/17) з посиланням на постанову ОП № 740/3597/17: відсутність протиправного тиску; вільне волевиявлення; усвідомлення права мовчати; забезпечене право на захист; поняті; безперервний відеозапис; детальне роз'яснення процесуальних наслідків.
• Розмежування показань і протоколу експерименту ВС застосовує і до свідків: у справі № 729/521/20 (27.09.2023) протоколи експериментів за участю свідка, який у суді заявив про погрози поліції, не визнано недопустимими за ч. 4 ст. 95 КПК; у справі № 484/4646/19 (02.06.2021) ВС визнав правильним посилання суду на протокол експерименту за участю свідка – співмешканки обвинуваченого, попри доводи захисту про критичну оцінку судом її показань, наданих безпосередньо в судовому засіданні.

Ризик для сторони захисту. Відмова свідка від досудової версії в суді сама по собі не нейтралізує протокол слідчого експерименту. Оспорювати слід дотримання процедури: добровільність, роз'яснення прав, неперервність відеозапису та розмежування відтворення події і розповіді про неї.

2.2. Працівник правоохоронного органу як свідок

• У постанові від 26.02.2026 (№ 572/4907/24) ВС вказав: «Держава не може обходити процесуальні гарантії, використовуючи позапроцесуальні розмови з поліцією як докази. Допит працівника правоохоронного органу про зміст таких бесід є недопустимим способом отримання доказів».
• У тій самій справі ВС назвав легалізацію позапроцесуального «зізнання» через такого свідка «прямим порушенням принципу змагальності та конституційної гарантії особи не свідчити проти самої себе».
• У справі про неправдиві показання № 607/9210/22 (29.10.2024) апеляційний суд критично оцінив показання оперуповноваженого, який доставляв свідка до відділу і складав протокол його допиту; ВС це рішення залишив без змін.

2.3. Свідок, який фактично є підозрюваним

• Тест для п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК (постанова ВС від 30.05.2019, № 164/1457/16-к): норма застосовується, «коли на час отримання показань від свідка уже існували дані, що його буде визнано підозрюваним», а слідчий чи прокурор, всупереч праву на мовчання, вчиняє дії для отримання показань. «Саме такі дії, а не власне факт отримання показань», є істотним порушенням.
• Роз'яснення особі, якій того ж дня повідомлено про підозру, прав свідка з попередженням про відповідальність за ст. 384, 385 КК замість прав за ст. 42 КПК – істотне порушення (постанова ВС від 03.07.2018, № 568/1121/16-к). Протокол експерименту і похідний висновок експерта визнано недопустимими (п. 4 ч. 2 ст. 87 КПК): право мовчати «вимагає не тільки того, щоб особу не примушували це робити, а й того, щоб її негайно і достатнім чином повідомили про це право».
• У справі № 484/4646/19 ВС визнав достатнім роз'яснення свідку прав за ст. 66 КПК, у тому числі права відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім'ї, підтверджене її підписом у протоколі; ВС урахував і те, що сама свідок про спільне проживання із засудженим не повідомляла. На думку автора, аргумент про нероз'яснення прав має перспективу лише за наявності об'єктивних даних про статус особи на момент допиту.

3. Тиск на свідка: форми, стандарт перевірки, наслідки

ВС не формулює вичерпного переліку форм тиску. Заяви про погане поводження з особою (ст. 3 Конвенції) ВС перевіряє за стандартом небезпідставної заяви, запозиченим із практики ЄСПЛ; інші форми впливу (позапроцесуальні бесіди, поведінка головуючого) оцінюються в межах загальних вимог до перевірки доводів сторін і вмотивованості судових рішень.

3.1. Форми впливу на свідка, зафіксовані у постановах ВС

Останній рядок показує симетрію стандарту: вимога процесуального підтвердження тиску поширюється і на сторону обвинувачення, яка пояснює зміну показань свідка впливом з боку оточення обвинуваченого.

3.2. Стандарт перевірки заяви про тиск

1. Сфера застосування. Стандарт сформульовано переважно у справах, де про погане поводження заявляли обвинувачені (засуджені); ВС застосовує його і до тверджень про тиск на свідків (№ 729/521/20; № 484/4646/19).
2. Небезпідставність. Особа «має навести конкретні обставини такого поводження і надати їм певне підтвердження» або інформацію для перевірки (№ 480/100/17, 02.03.2021). Стандарт – prima facie; ВС спирається на рішення ЄСПЛ Kobets v. Ukraine (no. 16437/04) та ухвалу Goryanoy v. Ukraine (no. 54630/13) (№ 729/521/20, 27.09.2023).
3. Загальні твердження стандарту не відповідають. У справі № 729/521/20 ВС не визнав небезпідставними твердження про погане поводження зі свідком, який не звертався до компетентних органів і не інформував державні органи про таке поводження, тоді як захисник обмежився загальними твердженнями. У справі № 484/4646/19 твердження захисника про тиск на свідка під час слідчого експерименту ВС визнав «голослівними», бо їх не підтверджено жодними доказами. У справі № 524/11878/21 (01.05.2024) ВС, відхиляючи скарги засудженого, врахував, що ні він, ні захисник до правоохоронних органів не зверталися.
4. Вимога офіційного розслідування. У справі № 572/4907/24 (26.02.2026), де про психологічний тиск заявляв засуджений, ВС вказав, що перевірка «без внесення відомостей до ЄРДР і належного розслідування» не може розцінюватися як ефективне розслідування. Формальний підхід до перевірки таких тверджень ВС визнав неприпустимим і в цій справі, і у справі № 379/261/18 (06.03.2024).
5. Об'єктивні сліди ушкоджень. У справі № 379/261/18 сторона обвинувачення не надала доказів, які пояснювали б походження тілесних ушкоджень на обличчі засудженого, зафіксованих на відеозаписі та фототаблиці до протоколу слідчого експерименту; те, що сторона захисту не звернулася із заявою в порядку ст. 214 КПК, «не звільняло державні органи провести офіційне розслідування таких фактів».
6. Конфлікт інтересів свідка-поліцейського. У справі № 572/4907/24 ВС дорікнув судам, які «поклали в основу вироку показання саме тієї особи, яка, за твердженнями засудженого, чинила на нього цей незаконний вплив», і вказав на конфлікт інтересів такого свідка.

3.3. Наслідки встановленого або неперевіреного тиску

• Недопустимість доказу і похідних доказів. Отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження чи погрози ним закон сам визнає істотним порушенням прав людини (п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК); недопустимими є й похідні докази (ч. 1 ст. 87 КПК). Велика Палата ВС (№ 756/10060/17, 31.08.2022) зазначила, що «імперативною законодавчою забороною» охоплюються випадки порушення, зокрема, заборони катування й нелюдського поводження, права на участь у допиті свідків і права за ч. 1 ст. 63 Конституції. Вирішуючи питання про вплив порушень порядку процесуальних дій на доказове значення отриманих відомостей, суд має встановити, «наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили» конвенційні чи конституційні права.
• Тиск як порушення, що підлягає оцінці. Застосування до особи фізичного чи психологічного тиску під час досудового розслідування, за висновком ВС, «є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке підлягає оцінці» (№ 524/11878/21).
• Скасування судових рішень за неналежну перевірку доводів про тиск: № 572/4907/24 і № 379/261/18 (заяви засуджених), № 442/2909/15-к (неповнолітній свідок), № 277/105/18 (доводи щодо поведінки головуючого).
• Тест єдиного або вирішального доказу та його межі. У справі № 729/521/20 ВС, не вирішуючи остаточно, чи мало місце погане поводження, додатково перевірив, чи були протоколи експериментів за участю засудженого і свідка «єдиним» чи «вирішальним» доказом, і дійшов висновку, що не були. ЄСПЛ сформулював цей тест для показань відсутніх свідків [6]. Якщо ж погане поводження встановлено (у справі – рішенням ЄСПЛ), Велика Палата ВС оцінює його наслідки «незалежно від доказової сили даних явки з повинною і того, чи були вони вирішальними для засудження заявника» (№ 1-7/2010, 06.07.2021).
• Окреме розслідування. Якщо показання, щодо яких засуджений заявляв про тиск, не використано для доведення його винуватості, такі скарги «не пов'язані з питанням допустимості доказів у цій справі», а в разі їх небезпідставності органи прокуратури мають забезпечити їх розслідування в рамках іншого провадження (№ 524/11878/21).

Ризики для сторони захисту. У справі № 729/521/20 ВС урахував, що засуджений, перебуваючи на волі, уперше заявив про погане поводження майже через місяць після подій; у тій самій справі місцевий суд критично оцінив змінені в суді показання свідка – родича засудженого. У справах № 718/2986/22 (09.03.2026) і № 715/595/23 (27.04.2026) доводи про психологічний вплив відхилено з опорою, зокрема, на висновки судово-психологічних експертиз відеозапису слідчої дії.

4. Провокування свідка до неправдивих показань: наслідки для свідка

У цій статті провокуванням свідка названо спонукання його іншими особами (посадовими особами сторони обвинувачення, обвинуваченим чи його оточенням, третіми особами) до неправдивих показань шляхом тиску, погроз, умовляння чи обіцянок. Від провокації злочину (ч. 3 ст. 271 КПК), яка стосується заходів з контролю за вчиненням злочину, це поняття відмінне. Свідок, якого спровокували надати неправдиві відомості, ризикує стати обвинуваченим за ст. 384 КК. Практика ВС ставить цьому ризику два бар'єри: прямий умисел і процесуальну черговість – обвинувачення свідка передчасне до остаточного рішення в основному провадженні або до оцінки його показань судом, у якому їх надано. Другий бар'єр ВС пов'язав, зокрема, із презумпцією невинуватості осіб, винуватість яких вирішується в основному провадженні (ст. 17 КПК; № 461/4425/18).

4.1. Склад і межі відповідальності

• Діяння за ч. 1 ст. 384 КК належить до кримінальних проступків (ст. 12 КК); так його визначено й у постанові ВС від 29.10.2024 (№ 607/9210/22).
• Суб'єктивна сторона – прямий умисел: свідок «усвідомлює, що повідомляє завідомо (для нього) неправдиві відомості» і «прагне (має на меті) ввести суд в оману» (№ 511/1847/21, 30.08.2023). Відтворення чужої версії без усвідомлення її неправдивості цієї ознаки не утворює (висновок автора з наведеної позиції).
• Кваліфікуюча ознака «штучне створення доказів» (ч. 2) «може бути інкримінована особі лише при наявності конкретних дій, у результаті яких виник штучний доказ»; сама неправдивість показань її не утворює (№ 761/17704/20, 22.03.2023, перекваліфікація з ч. 2 на ч. 1).
• У тій самій справі відповідальність настала за показання, дані слідчому судді під час розгляду клопотання про запобіжний захід.

4.2. Передумова: процесуальна черговість

• «Постановлення обвинувального вироку щодо особи, яка згідно з обвинуваченням надала неправдиві свідчення у провадженні, у якому немає остаточного рішення щодо встановлення винуватості тієї чи іншої особи, є неможли[в]им» (№ 461/4425/18, 07.12.2021). Оцінку судом у справі проти свідка доказів, що стосуються винуватості чи невинуватості іншої особи в іншому кримінальному провадженні, ВС визнав такою, що суперечить засаді презумпції невинуватості (ст. 17 КПК).
• У справі № 607/9210/22 (29.10.2024) ВС погодився із закриттям провадження за ч. 1 ст. 384 КК і з мотивами апеляційного суду: за відсутності судового рішення, у якому дано оцінку показанням свідка, обвинувачення «суперечить вимогам кримінального процесуального закону».
• У справі № 461/4425/18 ВС погодився з судами попередніх інстанцій, які визнали висновки судово-психологічних експертиз, зокрема з використанням поліграфа, «суперечливими і недостатніми» для доведення винуватості свідка; ознак неправдивості в його показаннях ці висновки не виявили.
• Зворотний бік. У справі № 511/1847/21 ВС скасував ухвалу, якою залишено в силі виправдання свідка сторони захисту, що підтверджував алібі обвинуваченого, зокрема тому, що суди не оцінили остаточний вирок в основній справі.

4.3. Наслідки для свідка, чиї показання суд визнав неправдивими

• Висновок вироку про неправдивість показань може стати підґрунтям для обвинувачення свідка: у справі № 654/1820/18 (15.10.2020) після такого вироку свідку висунуто обвинувачення за ч. 2 ст. 384 КК. ВС визнав, що за цих обставин свідок був вправі оскаржити вирок у чужій справі як особа, інтересів якої він стосується (п. 10 ч. 1 ст. 393, ч. 2 ст. 24 КПК).
• Для основної справи це дзеркальний механізм: доводи прокурора про неправдиві показання потерпілого чи свідка без вироку щодо них не скасовують виправдання; «за наявності відповідного вироку суду» це питання розглядається за гл. 34 КПК (№ 728/1817/20, 12.03.2026). За ст. 459 КПК завідомо неправдиві показання свідка, на яких ґрунтується вирок, є нововиявленою обставиною.

4.4. Спеціальні випадки

• Підозрюваний, якому роз'яснено права свідка. Попередження особи, якій уже повідомлено про підозру, про відповідальність за ст. 384, 385 КК замість роз'яснення прав за ст. 42 КПК порушує право мовчати (№ 568/1121/16-к). На думку автора, попередження про відповідальність не може використовуватися як інструмент примусу до самовикриття.
• Межа імунітету. Ч. 2 ст. 385 КК звільняє від відповідальності за відмову свідчити щодо себе чи близьких, а не за неправдиві показання. Якщо тиск спрямований на показання щодо самого свідка чи його близьких, законною альтернативою є відмова від показань (п. 3 ч. 1 ст. 66 КПК); щодо інших обставин обов'язок давати правдиві показання зберігається (п. 2 ч. 2 ст. 66 КПК).
• Особа, яка схилила свідка. У справі № 555/567/14-к (23.11.2021) особу обвинувачували в тому, що вона шляхом умовляння схилила свідка до завідомо неправдивих показань (ч. 4 ст. 27, ч. 1 ст. 384 КК); у цій частині її виправдано за недоведеністю, і в касаційних скаргах це не оспорювалось. Примушування до відмови від показань шляхом погрози вбивством кваліфіковано за ст. 386 КК; ВС залишив такий вирок без змін (№ 607/11768/18, 20.02.2020).
• Розслідування заяв про тиск з боку посадових осіб. У трьох переглянутих справах розслідування заяв про погане поводження з обвинуваченими завершилися закриттям проваджень за відсутністю складу кримінального правопорушення: за ч. 1 ст. 373 КК (№ 596/2026/19, 09.02.2023); за ч. 2 ст. 365, ч. 1 ст. 371, ч. 2 ст. 372, ч. 2 ст. 373 КК (№ 522/8270/19, 17.08.2023); за ч. 2 ст. 365 КК (№ 729/521/20). У справі № 729/521/20 ВС зазначив, що таке рішення «може бути не остаточним», і сам оцінив доводи захисту; твердження про погане поводження зі свідком у тому провадженні не перевірялися. На думку автора, доведеність тиску слід будувати в самому кримінальному провадженні.

4.5. Провокування як підстава звільнення свідка від відповідальності: стан практики

• Стан практики. У дослідженій вибірці немає постанови ВС, у якій свідок, обвинувачений за ст. 384 КК, посилався б на тиск, провокування чи примус як на підставу звільнення від відповідальності і ВС оцінив би такий довід. Пошук у ЄДРСР поєднань «ст. 384 КК» зі «ст. 40 КК» та з «крайньої необхідності» результатів не дав. Правове обґрунтування звільнення спровокованого свідка від відповідальності в практиці ВС відсутнє.
• Загальний стандарт. За ч. 1 ст. 40 КК не є кримінальним правопорушенням дія чи бездіяльність, учинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, унаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками; «питання про перебування особи під психічним примусом вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу» (№ 644/2465/23, 13.11.2025). Крайня необхідність виключає кримінальну протиправність, якщо небезпеку «в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами» і не було допущено перевищення її меж (ч. 1 ст. 39 КК; там само).
• Застосування стандарту. У справі № 644/2465/23 (ст. 111-1 КК) ВС відхилив доводи засудженої про примус: показання свідка про відчуття небезпеки впродовж окупації не доводять застосування безпосередньо до засудженої фізичного або психічного примусу, а згадки інших свідків про репресії окупаційної влади висновків суду не спростовують. ВС також погодився з посиланням суду на показання про те, що інші особи мали можливість відмовитися від роботи в окупаційних органах.
• Екстраполяція на свідка. Якщо застосувати цей стандарт до свідка, обвинуваченого за ст. 384 КК, йому доведеться показати примус, застосований безпосередньо до нього, і неможливість усунути небезпеку іншими засобами. Закон пропонує свідку альтернативи неправдивим показанням: відмову від показань щодо себе і близьких (п. 3 ч. 1 ст. 66 КПК), правову допомогу адвоката, заяву про тиск. Тому, на думку автора, посилання на ст. 39, 40 КК має перспективу насамперед за реальної загрози, яку не можна було усунути іншим чином. Цей доказ має статус припущення через брак верифікованих даних.
• Практично значущі аргументи. Для спровокованого свідка практика ВС пропонує інші аргументи: відсутність прямого умислу (№ 511/1847/21) і процесуальну черговість (№ 461/4425/18; № 607/9210/22). Тиск, якого зазнав свідок, водночас є підставою перевіряти допустимість отриманих від нього показань (розділ 3) і може свідчити про кримінальне правопорушення осіб, які його чинили (ст. 373, 386 КК; ч. 4 ст. 27, ст. 384 КК).

Висновки

1. Тиск – оціночне поняття. ВС погодився з оцінкою як тиску, залишив без змін рішення, що на ній ґрунтувалися, або вимагав ретельно перевірити як можливий тиск: бесіди прокурора зі свідками в службовому кабінеті, під час яких він давав зрозуміти, що треба давати «узгоджені покази»; застосування кайданок до неповнолітнього свідка; погрозу кримінальним переслідуванням для отримання згоди свідка на огляд; залякування свідка за місцем проживання; некоректну поведінку головуючого під час допиту.
2. Стандарт перевірки – небезпідставна заява. Заява про погане поводження має містити конкретні обставини та їх певне підтвердження або інформацію для перевірки (№ 480/100/17; № 729/521/20); загальні твердження цьому стандарту не відповідають (№ 729/521/20; № 484/4646/19). Стандарт сформульовано переважно у справах обвинувачених, але ВС застосовує його і до тверджень про тиск на свідків.
3. Обов'язок розслідування. За небезпідставної заяви потрібне офіційне розслідування. У справі № 572/4907/24 ВС не визнав ефективною перевірку без внесення відомостей до ЄРДР і не погодився з обґрунтуванням вироку показаннями особи, на яку засуджений вказував як на кривдника; у справі № 379/261/18 ВС урахував, що обвинувачення не пояснило походження зафіксованих ушкоджень засудженого. В обох справах формальний підхід до перевірки визнано неприпустимим.
4. Наслідки. Показання, отримані внаслідок поганого поводження чи погрози ним, недопустимі разом із похідними доказами (ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК). Неналежна перевірка доводів про тиск ставала підставою для скасування судових рішень (№ 572/4907/24, № 379/261/18, № 442/2909/15-к, № 277/105/18). Якщо показання, щодо яких заявлено тиск, не використано у вироку, скарги підлягають розслідуванню в іншому провадженні (№ 524/11878/21).
5. Межі тесту єдиного або вирішального доказу. Якщо факт поганого поводження не встановлено, ВС може перевірити, чи був оспорений доказ єдиним або вирішальним (№ 729/521/20). Встановлене погане поводження Велика Палата ВС оцінює незалежно від доказової сили отриманих даних і їх вирішального значення для засудження (№ 1-7/2010).
6. Обхідні канали. Допит поліцейського про позапроцесуальні розмови – недопустимий спосіб отримання доказів (№ 572/4907/24); експеримент, що лише фіксує «зізнання», – допит без доказового значення (№ 740/3597/17). Водночас належно проведений експеримент за участю свідка не втрачає допустимості через відмову свідка від його змісту в суді (№ 729/521/20; № 484/4646/19).
7. Свідок, який фактично є підозрюваним. П. 1 ч. 3 ст. 87 КПК застосовується, коли на час отримання показань уже існували дані про те, що особу буде визнано підозрюваною, а слідчий чи прокурор всупереч праву на мовчання вчиняв дії для отримання показань (№ 164/1457/16-к). Роз'яснення підозрюваному прав свідка з попередженням про ст. 384, 385 КК замість прав за ст. 42 КПК тягне недопустимість отриманих доказів (№ 568/1121/16-к).
8. Відповідальність свідка за ст. 384 КК. Потрібен прямий умисел (№ 511/1847/21); ознака «штучне створення доказів» (ч. 2) вимагає конкретних дій (№ 761/17704/20). За окремими постановами ККС ВС обвинувачення свідка передчасне до остаточного рішення в основному провадженні (№ 461/4425/18) або до оцінки його показань судом, у якому їх надано (№ 607/9210/22); за наявності остаточного вироку в основній справі суд має його оцінити (№ 511/1847/21). Свідок, обвинувачений за ст. 384 КК після вироку, у якому його показання визнано неправдивими, вправі оскаржити цей вирок (№ 654/1820/18).
9. Провокування. Практики ВС, яка звільняла б спровокованого свідка від відповідальності на підставі ст. 39, 40 КК, не виявлено. Загальний стандарт ВС вимагає довести примус, застосований безпосередньо до особи, а психічний примус оцінює за правилами крайньої необхідності (№ 644/2465/23); за наявності у свідка законних альтернатив неправдивим показанням цей стандарт, на думку автора, буде виконано рідко.

Рекомендації для сторони захисту.

• Заяву про тиск будувати на конкретиці (хто, коли, як) і об'єктивних слідах: загальні твердження не визнаються небезпідставними (№ 729/521/20; № 484/4646/19), а час подання заяви суд ураховує при її оцінці (№ 729/521/20). Водночас відсутність заяви за ст. 214 КПК не звільняє державу від розслідування за наявності об'єктивних слідів (№ 379/261/18).
• У разі неперевіреної заяви – посилатися на стандарт № 572/4907/24 і № 379/261/18 (офіційне розслідування, внесення відомостей до ЄРДР, неприпустимість формального підходу), а не на загальну недоведеність.
• Якщо обвинувачення спирається на показання поліцейського про позапроцесуальні розмови, – заявляти про недопустимість такого способу отримання доказів (№ 572/4907/24).
• У захисті свідка, обвинуваченого за ст. 384 КК, першим перевіряти, чи є остаточне рішення в основному провадженні і чи оцінено показання судом, у якому їх надано (№ 461/4425/18; № 607/9210/22); паралельно – доводити відсутність прямого умислу (№ 511/1847/21).
• Якщо вирок у чужій справі визнав показання свідка неправдивими і щодо свідка розпочато кримінальне переслідування, – оскаржувати цей вирок як особа, інтересів якої він стосується (№ 654/1820/18).
• Свідку, щодо якого тиск спрямований на показання про себе чи близьких, закон дає право відмовитися від показань (п. 3 ч. 1 ст. 66 КПК; ч. 2 ст. 385 КК); щодо інших обставин обов'язок давати правдиві показання зберігається.
• Посилання на ст. 39, 40 КК для звільнення спровокованого свідка – аргумент без підтвердженої практики ВС; його доцільно поєднувати з аргументами про відсутність прямого умислу та процесуальну черговість.

Перспективи подальших досліджень. Окремого дослідження потребують: допустимість обвинувачення свідка за ст. 384 КК за досудові показання, які з огляду на ч. 4 ст. 95 КПК не мають доказового значення для вироку; застосування ст. 39, 40 КК до свідка, який дав неправдиві показання під тиском; стандарт перевірки заяв саме свідків про погане поводження; співвідношення тесту єдиного або вирішального доказу з наслідками встановленого поганого поводження.

Реєстр використаних постанов ВС

Усі рішення прочитано за повним текстом у ЄДРСР; цитати в тексті звірено з оригіналом. Палати – судові палати ККС ВС.

Тексти норм додатково звірено за цитуванням у постановах ВС: ст. 87 КПК – № 522/13795/22 від 08.04.2026 (135655449); ст. 459 КПК – № 712/4072/15-к від 01.12.2022 (107706698); ч. 3 ст. 271 КПК – № 686/28457/21 від 23.07.2026 (138427698); ст. 66, 67 КПК і ст. 384, 385 КК – № 568/1121/16-к; ч. 4 ст. 95 КПК – № 729/521/20; ст. 39, 40 КК – № 644/2465/23; ч. 6 ст. 13 Закону № 1402-VIII – № 740/3597/17.

Список використаних джерел

Наукові праці та офіційні огляди

1. Корчева Т. В. Надання професійної правничої допомоги свідку у кримінальному провадженні як вид адвокатської діяльності. Порівняльно-аналітичне право. 2018. № 1. С. 316–319. URL: https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/15683/1/Korcheva_316-320.pdf (дата звернення: 06.10.2026).
2. Ортинський В. Захист свідка у кримінальному провадженні: досвід окремих держав та можливості його реалізації в Україні. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: Юридичні науки. 2020. Т. 7, № 4 (28). С. 1–8. URL: https://ena.lpnu.ua/handle/ntb/56413 (дата звернення: 06.10.2026).
3. Ільченко О. В., Зінченко Г. С. Показання з чужих слів, як допустимий доказ у кримінальному провадженні. Аналітично-порівняльне правознавство. 2021. № 3. С. 238–242. URL: https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/handle/lib/59347 (дата звернення: 06.10.2026).
4. Негребецький В. В. Експериментальний метод під час проведення слідчих (розшукових) дій. Підприємництво, господарство і право. 2018. № 5. С. 248–252. URL: https://dspace.nlu.edu.ua/handle/123456789/18198 (дата звернення: 06.10.2026).
5. Романаускас К. А. Генеза розвитку національного законодавства й наукової думки про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2023. № 4 (103). С. 163–173. DOI: https://doi.org/10.32631/v.2023.4.15.
6. ЄСПЛ-KS. Ключова тема – Стаття 6 (кримінально-правовий аспект). Відсутні свідки та інші обмеження права на допит свідків. Оновлено 29.02.2024. URL: https://ks.echr.coe.int/documents/d/echr-ks/absent-witnesses-and-other-restrictions-on-the-right-to-examine-witnesses-ukr (дата звернення: 06.10.2026).
7. Олійник Я. Міжнародні стандарти забезпечення прав свідків у кримінальному законодавстві. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. 2024. Вип. 42. С. 303–310. DOI: https://doi.org/10.5281/zenodo.14572133.
8. Власенко Ю. В. Проблемні аспекти відмежування введення в оману суду або іншого уповноваженого органу від суміжних складів кримінальних правопорушень. Вісник кримінального судочинства. 2025. № 1–2. С. 258–269. DOI: https://doi.org/10.17721/2413-5372.2025.1-2/258-269.

Нормативні акти

• Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР.
• Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI.
• Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III.
• Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII.
• Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Практика ЄСПЛ (за цитуванням у постанові ВС № 729/521/20)

• Kobets v. Ukraine, no. 16437/04, § 51, 14 February 2008.
• Dmitriy Valentinovich Goryanoy v. Ukraine (dec.), no. 54630/13, §§ 27–29, 15 October 2019.

Судова практика ВС – див. Реєстр вище (ЄДРСР, reyestr.court.gov.ua).