Закриття справи за давністю: сатира на затяжні розслідування

Злочин без потерпілих, справа без кінця, закриття без винних або нотатки про мистецтво розслідувати так довго, що розслідувати вже нічого.

Усі персонажі вигадані. Збіги з реальними справами — на совісті реальності.

Кримінальне право — річ серйозна. Настільки серйозна, що його вдається застосовувати з абсолютно серйозним обличчям навіть там, де «злочин» — це цифра не в тій графі, потерпілих немає, шкоди немає, а суспільна небезпека присутня виключно в тексті обвинувального акта.

Познайомтеся з громадянином Н. Він нікого не обікрав, нічого не спалив і не обдурив жодного пенсіонера. Він лише, припустімо, неправильно заповнив форму. Держава відреагувала так, ніби Н. претендує на звання «Найнебезпечніша людина кварталу».

Обвинувальний акт повідомляє, що Н. діяв, «усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх діянь, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання». Тобто, натискаючи кнопку «Підписати», громадянин Н. палко бажав суспільної небезпеки. Імовірно, потирав руки. Ніхто цього не бачив, але формула універсальна: вона є в кожному документі, отже, так і було.

Слідство як мистецтво повільного руху

Слово «розслідування» має широкий спектр значень: від «активно збираю докази» до «регулярно оновлюю статус у реєстрі». Друге значення, як показує практика, трапляється частіше.

Справа переходить від одного слідчого до іншого, як олімпійський вогонь, тільки без вогню. Районне управління передає її головному, головне — тому, що вище, а те, що вище, — ще комусь. Кожен новий власник справи мусить спершу ретельно її вивчити, і на слідчі дії часу вже не лишається.

Слідча група тим часом розростається до складу футбольної команди з тренерським штабом. Різниця лише в рахунку: 0:0.

Доручення «допитати свідків» виконуються з дивовижною послідовністю: їх складають, підписують, реєструють і підшивають. Допитувати — вже необов'язково. Підшивання взагалі найпродуктивніша слідча дія в країні: вона нікому не шкодить, її можна повторювати безкінечно, і вона чудово фіксується в описі матеріалів.

Сума, яку нібито приховав громадянин Н., у добре розслідуваній справі мала б бути однією. У нашій вона залежить від того, в якого документа спитати: рапорт називає одну цифру, лист — другу, висновок — третю, обвинувальний акт — четверту. Кожен документ рахує по-своєму, а разом вони переконливо доводять, що математика — категорія суб'єктивна.

Особливо зворушує, коли між двома документами однієї установи зникає якийсь доданок, і ніхто не пояснює, куди він подівся. Мабуть, знайшов кращу роботу в іншому документі.

Це єдиний випадок, коли плюралізм гарантується не Конституцією, а підшивкою.

Поки слідство вивчає, а суд призначає засідання, календар працює без вихідних. Засідання призначаються з інтервалом, який вимірюється не днями, а порами року. Кожне перенесення — маленька перемога календаря.

Стаття 49 Кримінального кодексу — найпунктуальніша норма українського законодавства. Вона ніколи не запізнюється й не просить відкласти засідання.

Тут виникає парадокс. Або злочин настільки небезпечний, що його треба розслідувати негайно, або настільки незначний, що після кількох років на нього вже ніхто не чекає. Держава, як правило, обирає обидва варіанти одразу: спочатку переконана, що справа загрожує основам, а потім поводиться так, ніби основи можуть і почекати.

Коли строк спливає, суд закриває провадження. Це не виправдання, бо ніхто не встиг розібратися, і не вирок, бо ніхто не встиг засудити. Це юридичний еквівалент фрази «справа не в тобі, справа в часі».

Людині офіційно не сказали «вибачте, помилилися». Їй сказали «час вийшов, дякуємо за участь». Тим часом кілька років вона жила зі статусом обвинуваченого, обов'язком з'являтися на першу вимогу і пунктом у біографії, який не додає ні кредитної історії, ні довіри роботодавців.

Держава ж, кажуть, лишається у виграші: за показниками «зареєстровано» і «скеровано до суду» все гаразд. А що було далі — це вже статистика іншого відомства й іншого кварталу.

Звісно, ніхто так не планує. Воно якось само, як погода. Проте якби хтось раптом захотів, ось кілька універсальних порад слідству:

1. Не поспішайте. Час — ваш союзник, хоча формально грає за іншу команду;
2. Змінюйте виконавця частіше, ніж пароль. Новий слідчий має право вивчати справу з початку, а це найкращий спосіб нічого не робити цілком законно;
3. Клопотання про допит свідків відхиляйте. Раптом вони скажуть щось цікаве, і доведеться розслідувати;
4. Змінюйте кваліфікацію та суми в кожному новому документі. Так створюється враження динаміки;
5. Скеровуйте справу до суду ближче до кінця строку. Тоді перше призначене засідання, цілком випадково, опиниться десь поруч із фінішем;
6. Якщо хтось запитає, чому справу закрито за давністю, кажіть: «об'єктивні обставини». Час, зрештою, річ об'єктивна.

Якщо справа варта розслідування — розслідуйте її. Якщо ні — не витрачайте на неї роки чужого життя, ресурси слідчих, прокурорів і суддів та папір, якого на все це йде більше, ніж хотілося б.

Європейська конвенція з прав людини, до речі, гарантує розгляд справи упродовж розумного строку. «Розумний» не означає «до спливу давності». Хоча, зізнаємося, результат іноді разюче схожий.

Закриття за давністю — не перемога правосуддя й не його поразка. Це нічия, в яку ніхто не грав. Єдиний, хто в ній виграє, — годинник.